|
До 380-річчя Недригайлова Рідне селище – наша гордість, і кожен несе цю гордість по життю. Воно – маленька батьківщина. А якщо скласти маленькі батьківщини кожного із нас, вийде велика держава Україна, частиною якої і є наш Недригайлів з його цікавою історією. В читальній залі комунального закладу «Недригайлівська публічна бібліотека» відбулася краєзнавча конференція «Корінням – стародавній, серцем - молодий», присвячена380-річниці заснування Недригайлова. Учасників конференції привітала Олена Міненко - директор комунального закладу. З вступним словом до присутніх звернулася методист Раїса Швидка. Відкрили конференцію автори нарисів із історії Недригайлівщини Ігор Скрипченко та Іван Абаровський. Поділився своїм досвідом роботи в напрямку дослідження історії рідного краю місцевий краєзнавець Вадим Покотило. Надія Зіненко, вчитель історії Недригайлівської СЗОШ І-ІІІ ст (опорний заклад) наголосила на тому, що одним з найважливіших напрямків роботи є виховання у дітей любові і дбайливого ставлення до рідної землі – своєї “малої батьківщини”, її історії. Бібліограф Наталія Заїка підготувала краєзнавчу пам’ятку «Корінням - стародавній, серцем – молодий», яка знайомить з історією та визначними місцями селища. Підсумовуючи роботу конференції, заступник голови Недригайлівської селищної ради з питань діяльності виконавчих органів ради Анатолій Сиротенко висловив свої думки з приводу 380-річчя утворення селища Недригайлів та подякував гостям та місцевим краєзнавцям за участь у заході. До 380-річчя утворення селища Недригайлів у відділі бібліотеки для дітей комунального закладу «Недригайлівська публічна бібліотека» із робіт випускників художнього відділу Недригайлівської дитячої музичної школи працівниками бібліотеки для дітей створений краєзнавчий медіа-етюд «Обрії рідного краю». Юні таланти Недригайлівщини надали роботи із зображенням прекрасних краєвидів нашого селища, які, безумовно, творились з великою любов'ю до рідного краю. Запрошуємо бажаючих ознайомитись з роботами юних художників Недригайлівщини, представлених у бібліотеці.
|
4 липня 2019
|
Список о посылке на службу Сумского Герасимова да Григорьева полку разных городов и числа людей (РГАДА ф.210, Оп.7а д.79 Списки казаков «Сумского Герасимова да Григорьева полку Кондратьева» 189г.(1681) (л.544-564) мкф.(79(6)501) 189 года Мая 12 числа. Л.544) Недригаловские Иван Духнин Миско Глушенко Петро Перервенко Данила Белянченко ...................................................................................................... Яцко Кравец Леско Кравец Иван Мамотенко Мартын Старченко Кодрат Пешовший Васко Пешовший Роман Старый Роман Мартыненко Яцко Гамарчин Юско Даденка Юско Буряков Илия Беззубенко Кирила Карпенко Гурий ...? Захарко Богданенко Пилип Панчеко Данила Федуров? Миско Родков Андрюшко Косенький Моисей Гомулка Фома Крутенко Иван Хура Федор Токарь Понас Санчик? ...................................................................................................... Игнат Кваша Василь Яхненко Процык Шепел Иларий ...? Иван Губка Аврам Дяченко Грицко Кухиншиц ? Данила Мандзюк Луцык Братущенко Наум Дядченко Федор Ковочка Феско Малый Федор Проценко Лазар Ковтуненко Иван Брехунець Матвей Тарабка Степан Лемяк Иван Пустовийт Тишко Дейнека Остап Щучка Влас Стрелец Василь Лабунский Кирик Секало Петро Семихацкий Жадан Лесковски Аниска ...? ..................................................................................................... Павло Кулик Грицко Сем...? Еско Корчненко Порфон Огоренко ? Василь Резник Андрей Рощин Демко Кикоть Данил Безрученко Иван Дудка Дахно Коваленко Роман Фокастый ? Понас Кушнир Иван Церко Кирик Кривой Иван Мороз Понас Содковой Данила Коробейник Ефим Гурчий Максим Лыхвый Ефрем ...? ...................................................................................................... Семен Хоменко Тарас Яцков Стецко Шептушенко Кузьма Потолоченко ? Герасим Турчанин Иван Шептушенко Мирон Великий Степан Кур...? Леско Корх Феско Репка Федор Удовиченко Семен Коверза Василь Безлюдный Яцко Бурко Иван Филенко Иван Пилипенко Ф. Сапливый Дмитро Корченко Левко Товбачный Ев. Литвин Грицко Гуртовый Иван Алейченко Матвейко Стенко Грицко ... ? Семен Литвин Савва Великий ...................................................................................................... |
12 травня 2019
|
Опис міста Недригайлова 1678 року січень 1678 р. В Недрыгайлове: Орленин Анфиноген Иванов сын Петров. А по его книгам нынешняго [7]186 году, город Недрыгайлов деревяной, ставлен острогом. 5 башни проезжие с вороты, 1 башня прохожея с калиткою. 15 башен глухих. 2 роската деревяных пушечных, мерою около того острогу 694 сажени. Людей: недрыгайловцов дворян и детей боярских 105 человек. Беломесных казаков 9 человек. Пушкарей 12 человек. Донских казаков 55 человек. Мещан черкас 257 человек. Всего недрыгайловцов и казаков и пушкарей и мещан и черкас 598 человек. Наряду: 2 пищали железные болшие полуторные, к тем пищалем 49 ядер, весом по полудесяты гривенки ядро. 5 пищали медных полковых, к ним 272 ядра, весом по 5 гривенки ядро. Всего 521 ядро. 2 пищали железных, к ним ядер нет. Тюфяк медной. 4 пищали затинных. Ружья: 145 мушкетов. 2 кирки. Матыка. Пазник. Зелья 44 пуда с деревом. Свинцу 47 пуд с четью. Фетилю невареного 27 гривенок. Лну и поскони 27 гривенок. Заоцкие семи городов, да севского полку шести северских с пригороды пяти городов годовые сметные росписи справил Юшко Охотницкой. Опубліковано: Дополнения к Актам Историческим, собранныя и изданныя Археографическою комиссиею. Т. IX. – СПб.: Тип. Втораго Отделения Собственной Е.И.В. канцелярии, 1875. – VIII с., 357 с. – № 106. – С. 256-257. |
9 травня 2019
|
Колективізація і голодомор на Недригайлівщині На порядку денному стояла колективізація. Минуло небагато часу і стараннями партійних та державних органів в Недригайлові створена перша артіль «Червоний хлібороб», головою якої обрано Г.О.Захарченка. У власності колективного господарства були тринадцяти- та одинадцятирядні сівалки, культиватор, плуги, борони. Цим реманентом селяни обробляли 54 га землі. Одноосібники одержали наділи за мінімальними нормами з розрахунку 0,5 га на одного члена родини, але не більше 4 га на господарство. Комітет комуністів, зібравши 3 січня 1930 р. 80 чоловік активу, на зборах обговорював пов’язане з колективізацією питання. Недригайлів був розчленований на 7 сотень, які поділялись на дільниці. За кожною дільницею закріплявся член активу для нагляду і керівництва за підопічною ділянкою. Кампанію по масовій колективізації очолили Юрченко, Рябцев, Карапутенко. Активність в організації колгоспного життя проявляли члени Недригайлівської ради К.Камай, С.Строколіс, П.Кліщенко, І.Мацюк, М.Козлова, О.Вініченко, Г.Губський, Т.Олійник, М.Веретільник, С.Шевцов, С.Нанка, вчитель Ягницький, а також комнезамівці С.Лисенко, А.Захарченко, Г.Захарченко, С.Цирулик, К.Чичоткін, А.Коровинський, комсомольці Шелудченко, Торчицький, Ярошенко, Кириленко та інші. Всі зусилля були спрямовані на залучення селянина до колгоспу. 70 комсомольців Недригайлова, «включаючи батрацьку та бідняцьку молодь», на зборах 23 січня 1930 року ухвалили «прийняти якнайбільшу участь в засівній кампанії та на протязі 10 днів вступити всім комсомольцям до СОЗу». «Одноразово викликаємо на змагання за 100% вступу до колективних об’єднань Коровинський осередок ЛКСМУ, – говорилось у рішенні. – ...Кожен комсомолець повинен не тільки сам бути членом колгоспу, а втягти й усю свою родину». На початок 1930-х поширеним видом колективних сільскогосподарських об’єднань стала артіль. Слід наголосити, що на місцях продрозверстка, конфіскації, обшуки, насильницька колективізація робилися руками земляків. У загальному процесі більшовицьких змін на селі існує й інший бік, що розкриває чимало драматичних ситуацій, фіксує численні факти свавілля, показуючи, як вибивали з селян почуття господаря, хлібороба і як перетворювали його на безправного, залежного виробника продукції в одержавлених колгоспах. Ось, наприклад, лист середняка одноосібника А.Шеколи із с.Зеленківки тоді ще Вільшанського району Сумської округи до Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВУЦВК) з проханням про помилування і зняття надмірного штрафу «за недопоставку хліба державі». В архівній справі збереглися документи, про які згадує в своїй заяві селянин. Зокрема, у вироку народного суду 21-ї дільниці Сумської округи від 9 липня 1929 р. зазначається, що А.Шекола має «30 років, малописьменний, не судимий, позапартійний, одружений, хлібороб, заможний. ...За злісний ухил від здачі лишків зернохліба згідно постанови земгромади суд слідством виявив, що 24 травня 1929 року комісією Козелянської сільради по хлібозаготівлі згідно постанови земгромади було нараховано на обвинуваченого здати злишки зернохліба кооперативним установам 100 пудів в трьохденний термін, але обвинувачений здав лише 29 пудів...». За цю провину народний суд оштрафував Шеколу на 825 крб., але потім за поданою касацією знизив штраф до 500 крб. У своєму проханні про особистий прийом у голови уряду Г.І.Петровського Шекола писав: «Маючи шість їдців на 6,5 десятин землі, я згідно із забов’язанням... повинен вивезти з нового врожаю всю недопоставлену раніше кількість хліба. Крім того, треба заплатити сільгоспподаток та самообкладання і прогодувати сім’ю в той час, як озимина пропала. Такий тягар, як 500 карбованців штрафу, цілком руйнує моє середняцьке господарство і не дає мені змоги хліборобствувати надалі нормально, без злиднів...» А.Шекола таки добився перегляду своєї справи. Прийомна ВУЦВК запитала думку сумського окружного прокурора щодо доцільності і можливості такого «помилування», і прокуратура дала згоду «зменшити йому накладений штраф в 500 карбованців наполовину». Невдовзі сумському окрпрокурору повідомили, що «прийомна голови ВУЦВК за особистою згодою голови ВУЦВК тов. Петровського...» погодилась зменшити вдвічі накладений штраф. Тоді ще такі слова можна було писати, не боячись за своє майбутнє та майбутнє своєї сім’ї, можна було звернутися прямо до вищих інстанцій, сподіваючись на розуміння і допомогу. А більш-менш справедливе вирішення тієї чи іншої справи свідчило про неправомірність дій на місцях, викликало невдоволення селян. Насильницькі методи колективізації та утиски одноосібників призводили до протестів. Люди ховали хліб, майно, а іноді справа доходила навіть до теротистичних актів. Так, під час загальних партійно-комсомольських зборів у костянтинівській комуні ім.Леніна в ніч на 28 жовтня 1930 р. від пострілів терористів загинули два комсомольці – І.К.Тютюнник та А.З.Рябушка. Райпарторганізації та відповідним органам неодноразово доводилось утихомирювати виступи жінок проти колгоспів у селах Сакунисі, Курманах, Коровинцях. В Сакунисі певний час діяла антирадянська група так званого Левона . На 1930 р. в районі вже було 44 колгоспи. На базі недригайлівських колективних господарств згодом були утворені три: «Червоний хлібороб», «Друга п’ятирічка» та ім.Кірова. Кількість колгоспів зростала при незначній чисельності працівників у них. А країна, розгорнувши індустріалізацію, вимагала все більше й більше сільськогосподарської сировини. Для цього доводилися нереальні державні замовлення хлібоздачі, потім – ще нереальніші зустрічні плани. Аби виконати їх, у 1931 р. в Недригайлівському районі були запущені насильницькі методи заготівлі. Спочатку вичистили колгоспні комори, де не залишили навіть посівного фонду, не говорячи вже про зерно, яке колгоспники повинні отримати за трудодні. Вдалося зберегти тільки страхові фонди для посіву ярини на весну 1932 р. Потім без зайвих церемоній розпочалася конфіскація зерна у населення. На січень 1932 року була запланована основна кампанія по хлібозаготівлі, оскільки план виконали лише на 81,8%: вимітали все і скрізь. По району на той час основні та зустрічні плани виконали лише Зеленківка та Великі Будки. Навесні 1932 р. посівна кампанія для колгоспів розтягнулась на 72 дні. Через хронічну відсутність фуражу коні, як основна тяглова сила, ні сили не мали, ні тягнути не могли. Станом на 1 березня 1932 року в районі налічувалося 19 тракторів, чого було замало для швидкого проведення польових робіт. Літо видалося дощовим і ні озимини, ні ярини не вдалося зібрати й половини від запланованого, бо більшість перегнило. Була створена бригада продрозверстки, яка вишукувала і конфісковувала хліб у господарствах селян. Люди ховали його скрізь: у ямах, скиртах, гної, ріпинні, яким на зиму обставляли хату. В цей важкий час при Курманівській МТС створено політвідділ, який виконував керівні і каральні функції. У жовтні 1932 р. до Недригайлова приїздив голова уряду УРСР В.Я.Чубар, який цікавився ходом робіт у господарствах району, провів нараду з місцевим активом з питань колективізації і відвідав с.Курмани. В роки колективізації і навіть у тяжкий 33-й сторінки районної газети «Колективіст-ударник» рябіли гучними заголовками про рішучу відсіч підкуркульникам, про успішну хлібоздачу, про дедалі зростаючий добробут населення і т.п. Зрозуміло, орган райкому партії слухняно виконував пропагандистську функцію. Ось лише деякі рядки: «...ганебний стан хлібозаготівлі є наслідком невиконання низкою партійних осередків та уповноваженими директив партії та РПК про мобілізацію мас на боротьбу за хліб, про боротьбу з опортуністичною практикою... Під більшовицьким проводом ленінської партії – в бій за заготівлю 2000 тонн хліба протягом першої декади ударного місяця хлібозаготівель». Заготівля хліба йшла наростаючими темпами. В другій п’ятиденці січня 1933 р. в «Недригайловке», як в одному з «решающих районов», хліба було заготовлено більше, ніж в перші п’ять днів. Місцеві партійні та державні органи намагались приховати справжню картину на підвладній їм території. Зокрема, в «Доповідній записці Харківського обкому партії ЦК КП(б)У про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області» згадувалося, що в Недригайлівському районі (тоді Чернігівської області) зареєстровано лише 5 випадків «... в большей или меньшей степени голода ...». Так тоді звітували керівники райкому партії з Недригайлова. За свідченнями старожилів, лише в Тернах від голоду померли більше шести тисяч з десяти тисяч чоловік, які тут проживали. Місцеві органи НКВС пильно відслідковували ситуацію й ізолювали всіх, хто відкрито проявляв своє незадоволення. Про недригайлівську в`язницю, що розміщувалася у підвалі старого приміщення, яке стояло до початку 1970-х років на місці, що поруч з сучасним управлінням Пенсійного фонду, згадує у своїй книзі «Сповідь приреченого» Лука Гусак, уродженець Чернечої Слободи: «19 грудня (1932 р.) ранком мене доставили в Недригайлівську районну міліцію. Зразу ж побачив весь режим над в`язнями. Мене повели в дежурку, там знову заповнили анкету затриманого, обшукали по карманах, щоб не було нічого такого, як ніж або пояс. Не найшовши нічого, повели до камери. Як побачив я біля дверей замчище більший, ніж у хазяїв від злодія, уже злякався. Вводячи в камеру, міліціонер наказав в'язням: «Смотріть, не троньте нічого», а мені сказав: «Як хто буде до вас лізти, гукайте дежурного ». З цими словами за мною зачинились двері, і я опинився в темному приміщенні, наповненому людьми. Я не можу пригадати того стану, в якому я опинився. Зразу мене обступили, прохаючи їжі, а в мене самого тільки хліб. Я дав комусь півхлібини, а потім пішов у темний куток. Там, між незнайомими людьми, ліг і до вечора лежав, не спав, не їв і нічого не міг думати. Увечері позвали на оправляння, загонили, як якусь отару, до отхожого. Після оправляння в камері повели розмову про їжу, а я знову ліг, не хотілося ні їсти, ні пити. На ніч мене зігнали з місця, і я мусив лягати спать біля порога у грязі, а тут коло мене й параша, куди в'язні оправляються. І так тяжко на душі, а ще й нестерпна вонь. Я думав, що не переживу й тижня, з досади і голоду умру (їсти не хотілось). Так пройшло в забутті три дні. На четвертий день я, пе-ресиливши себе, почав привикать до камери, знайомитися з людьми, камерним життям і звикатися зі своїм становищем. Камера — це проста комора завбільшки 7x5 аршин, з прорізаною і заґратованою діркою замість вікна, страшенно забруднена гряззю та різними нечистотами. В кутку стоїть параша, з якої йде по камері нестерпна вонь, по стінах вдень і вночі лазять різні паразити, світло напівтьмяне як удень, так і вночі. В'язні — люди різні: старі й молоді, з різними поглядами і професіями, тут бандит поряд із службовцем, піп з безвірником, хлібороб, столяр, слюсар, канцелярист, маляр, спекулянт, конокрад, убивця, підробник документів, контрреволюціонер і міліціонер, багач і бідняк, куркуль і батрак, одноосібник і артілець. Невгамовний шум розмови на різні теми: тут революція і контрреволюція сплелись в одну тему; сміх, співи, лайка, регіт, бійка й плач, прокляття владі й похвала. Харчування в'язням не дається владою ніякого — живуть передачами, щодня чекаючи, чи будуть. Часті розмови про волю й неволю, хлібороб хвалиться, як він хазяйнував, розбійник — як грабував, кожний розказує свою правдиву біографію; б'ють воші, бриються загостреним пером, куском склянки і жерстю, розказують байки на різні теми, різноманітна критика на можновладців і підвладних, сміх і плач, молитва і вульгарна лайка. Я знайомлюсь з верховодами камери: це підробник документів, конокрад і активіст-хапуга. Бували в камері й кражі, інколи й мені давали краденого, я їв, не відмовляючись. Коли я опинивсь у камері, було нас 36 чоловік, а на другий день начали швидко прибавлять — найбільше із злочином невиконання хлібозаготівлі й агітації проти міроприємств радвлади. Обвинувачують за це по статті 54, параграф 10. Кара від чотирьох років ув'язнення до десяти років з конфіскацією майна, позбавлення в правах і відбуття кари в далеких таборах Союзу. До 1 грудня камера була переповнена — 85 чоловік. Було чимало й наших чернечан, найбільше за хлібозаготівлю. За хорошу мою поведінку з в'язнями (я їх розважав різними байками і приказками) мені без черги дали місце на нарах. Була вказівка — куркулів висилати з сім'ями. Для цього був зроблений на них окремий список. Була перекличка в'язнів, і після цього я попав у другу камеру, підвал, ще гірший, ніж перша камера. Тут уже ніякого денного світла і людей у віконце не видно, крім ніг вартового, який день і ніч ходить біля вікон. В підвалі я був уже не зовсім новий, і мені дано місце посередині підвалу — не перше і не останнє. Інколи трапляється, що виконавець принесе газет, я читаю, а камера уважно слухає. Я ніколи ні з ким не лаявся, мене поважали. Дедалі я почав привикать до життя в'язнів, менше плакав; інколи, бувало, з смішного й сміявся. 27 грудня мене позвали на перший допит в ДПУ. Допитував не сам начальник, а рядовий член ДПУ, який відразу повів розмову так: — Ну, раскажі мне все подробно, как і что. Я спитав, що розказувать. — Раскажі, как ти служил у Петлюри. Коли я сказав, що не служив, він підвищеним тоном, вийнявши револьвер, сказав: — Ми все знаєм. Знаєм, що ти петлюровець і организатор всех банд, а потому ти как ні отнєківайся, от етого тебе не получшає, а похужає. Для тебе будет лучче, єслі ти во всем прізнаєшся — менше будет наказаній. Так терзав мою душу годин зо дві, а потім під мою диктовку записав моє життя з 1914 року по день арешту, записавши прізвища тих громадян, які зо мною служили, і відправив мене до камери. Знову мука, краса камерного життя. Одержую передачі уже зготовлені в Недригайлові. Не знаю, хто з дому привозить продукти і хто тут готовить мені їжу. Побачить жінку можу лише на оправлянні, віддалік за забором, побалакать ніяк не можна — не тільки словами, а й на мигах. Кого замітять, то переводять у так звану камінну камеру, де сидять невиправні бандити, а там знущання, б'ють, знімають одяг, віднімають гроші і відбирають передачі. На це начальство не тільки не звертає уваги, а ще й потурає. Найбільше дістається активістам, які на волі переслідували бандитів. Було, напишу яку записку, де-небудь зашию в рубці білизни й одержую у чистій білизні назад не читану. Ідучи із допиту, я попросив конвоїра, щоб він завів мене до книгарні купить дещо. Конвоїр був хлопець добрий, дозволив мені зайти, і я накупив книжок. У камері читав для всіх уголос, мене уважно слухали, і в цьому мені була хоч невеличка розвага. Празники Різдва пройшли для мене дуже тяжко. Хоч я і не релігійний, але в ці празники я бував у різних знайомих і родичів у гостях, було що їсти й пить, а тут прийшлось мучитись голодному. Якраз на цей день я не одержав передачі. На початку січня знов допит. Уже нічого не записували, крім призвищ деяких службовців, які служили зі мною в той час. В кінці січня знову допит і запис моєї біографії; крик, погрози і знову все по-старому. Був суд за порушення акцизних правил і зловживання в шинку. Мої вороги дали безглузді заяви, що я ніби продавав горілку лише спекулянтам по підвищеній ціні, по дванадцять карбованців за півлітра, в той час як спекулянти, коли не було в Чернечі горілки зовсім, продавали по вісім карбованців. На мої зауваження суд не звернув ніякої уваги і засудив мене на десять місяців кваліфікованої примусової праці. Я не оскаржував вироку, бо не було вже надії вийти скоро на волю. В лютому ще раз визивали на допит, теж нічого не писали, крім деяких прізвищ, і з лайкою відпустили. На цей раз був і начальник ДПУ, який сказав: «Ох, он і парень, я віжу, не промах — здорово врет». Після цього вже більше мене не допитували. В камері був один ув'язнений за підробку документів для себе (його засудили на два роки), він працював у нарслідчого. Я з ним познайомився, і він мені розказував, що по існуючих законах ДПУ не може держати в'язня більше ста днів. Потім мусить хоч випустити, а хоч передать діло до області, а хоч і в'язня туди направить. І я чекав сотого дня». А це спомини безпосередніх свідків тих часів. Авраменко Тетяна Антонівна, с. Хоружівка. - Працювали від зорі до зорі, а якщо і залишалися вдома, то приходили посланці, які виганяли на роботу. На той час ми не мали навіть шматочка хліба, наша мати пекла такі собі «бур`яники» з листя і висівок: які ми їли, наче білі пшеничні паляниці, на той час вони здавалися нам смачними. Часто ми з мамою ходили по листя, яке рвали з берестка чи липи. З інших дерев листя було дуже гірке. Потім його перетирали на муку, додавали трішки висівок чи муки і пекли такий «хліб». Одного разу ми пішли по листя до молодої посадки, але нас побачив лісник і прогнав. Влада не залишала людям ніякої надії на виживання. Вночі по хатах ходили бригади, які шукали захований хліб. Вони штирхали гострими металічними палицями у піч, підлогу, стіни, намагаючись знайти прихований хліб і дуже гнівались і кричали на матір (батько був на заробітках), що вона бреше, що немає хліба. Восени, ще коли мій батько був вдома, ми прикопали в садку трохи картоплі, щоб було що посадити весною. Цим і врятувалися від загибелі. Коли готували картоплю до посадки, то з неї зрізали верхню частину, яку садили, а решту картоплі варили і їли - це було небачене диво, найкращі ласощі. Ті люди, в кого була картопля, вважалися багатими. А вночі багато хто ходив по щойно посажених городах і виривали картоплю, тож вночі доводилося і нам стерегти свій город. Моя сестра працювала в комуні «Спартак». Їй було 22 роки. Жили вони в великих бараках. Їли в їдальні, де були довгі столи і лави. Голоду в комуні не було, їсти давали тричі на день, давали навіть кожному по великому шматку хліба, але й працювали дуже важко. Вона працювала на польових роботах: орала, сіяла, молотила. Виходила працювати тільки-но зійде вранішня зоря і працювала доки не стемніє. Було в неї дві пари корів: на одних працювала до обіду, а на других - після обіду. Сестра згадувала недобрим словом активістів і комсомольців, бо в комуні був склад, куди вони звозили награбоване добро: скрині з полотном та одягом, який забирали в селян під час «розкуркулювання". Після того, як привозили награбоване, «активісти» сходилися дивитися на нього. Що було краще - забирали собі, а решту здавали до магазину за гроші. Часто було так, що люди, в яких забирали їхні речі, змушені були йти до магазину наступного дня і купувати своє ж за гроші. Або просили купити своїх знайомих, тому що їм могли не продати, так як вони були «куркулі». Варвара Тимофіївна Ющенко, с. Хоружівка. - Нашій сім`ї вдалося вижити під час голоду, так як мали корову, яка давала багато молока. Молоко пили самі, а також давали родичам і сусідам. А хліб пекли такий: з сушеного листя липи робили «муку», в яку додавали трохи розтертого зерна і підливали молока. Таке «тісто» випікали в печі. Спечений хліб на колір був зелено-коричневий, та й на смак був гірким, але що вдієш - доводилося їсти. Бригади активістів ходили по селянських хатах і «викачували» зерно. У нас в печі мати замазала над грубою мішечок зерна, але прийшли «активісти» з залізними гострими палицями, які називалися «щупами», штирхали їх скрізь: в долівку, в грубу, в піч, доки не знайшли ту торбинку із зерном. Як не плакала мати, як не молила, та забрали і те зерно. Але батько восени у великій діжці закопав зерно у садку, прикидав те місце травою і листям - так те зерно не знайшли. Ним по весні і засіяли ниву. Багато сімей померло від голоду, багато ходило пухлих - страшно згадати. Бачила чужу жінку, яка зранку ходила просила їсти, а під вечір вже мертвою лежала біля дороги: великий розпухлий живіт і пухлі ноги, шкіра на яких полопалася. Ще одну таку жінку бачила пізніше на вулиці, вона лежала під деревом. Багато людей в Хоружівці вимирали сім“ями. Найчастіше спочатку помирала мати, так як вона намагалася все віддати дітям. А потім, коли діти залишалися самі, то, не маючи їжі, помирали і вони. Влада нічим не допомагала голодуючим, а навпаки забирала останнє. Комсомольці і активісти виносили з селянських хат останню зернину. Зима 1932-33 року була найстрашнішою. Найбільше людей померло саме тієї страшної зими, як від голоду, так і від холоду, тому що виснажені голодом люди не мали змоги заготовити дров. Багатші люди, які могли щось продати, ішли в Ромни, там були так звані «торсіни» магазини, де можна було обміняти на хліб золото, коштовності чи інші цінні речі. Але таких людей було дуже мало. Коли прийшла весна 1933 року і з`явилася зелень, стало дещо легше. Почали дозрівати зернові, люди їли недозрілі колоски, але їхні шлунки, які були виснажені, не могли перетравлювати таку грубу їжу, і багато людей, а особливо дітей, померло від цього в страшних муках. Голод припинився лише наприкінці літа 1933 року, коли дозріла картопля, зерно, зав`язалися яблука та інші овочі і фрукти. Про факти людоїдства чула від людей, знаю їх прізвища, але з етичних міркувань не хочу називати тих, адже в селі зараз живуть їхні онуки. На вулиці Веньківка жила мати з дітьми. Це було взимку. Мати померла з голоду, а малолітні діти з відчаю і голоду, а можливо, від холоду затьмарився розум, - з`їли свою матір. Сусіди знайшли лише кістки і голову з довгими косами. Таке страхіття люди розповідають із сльозами на очах. Не стрималась і Варвара Тимофіївна... Ще чула про один випадок, також в Хоружівці, коли матері потьмарився від голоду розум і вона зварила свою дитину, меншого хлопчика, щоб нагодувати старших. Мати і старші діти вижили після голоду, але потім виїхали з Хоружівки невідомо куди і ніхто про них більше не чув. Намагаючись врятуватися від голоду, люди їли собак, котів, щурів і ворон. Добре знаю про долю однієї комсомолки-активістки, яка активно займалася розкуркуленням селян та пошуками прихованого зерна. Вона померла нещодавно, але помирала довгою і страшною смертю, мабуть, маючи великі гріхи перед Богом. Тютюнник Тимофій Сергійович, с.Хоружівка. В роки голодомору була дружина і двоє маленьких дітей. На щастя, ніхто із сім`ї Тютюнників не помер від голоду. На початку 30-х років розпочалася масова колективізація селян. В село приїхала бригада із Харкова, ходили вони із залізними палицями по хатах і збирали продукти: картоплю, зерно, худобу. Під час голодомору багато людей з нашого села ходили в інші села в пошуках їжі. До нас в село також приходили «заробітчани». Мій батько також часто їздив в місто Путивль для того, щоб обміняти одяг чи якісь речі на їжу. Голодуючі часто наймалися на роботу до більш заможних людей, заробляючи таким чином чи то шматок хліба, чи трохи молока, чи якийсь пуд пшениці. Деякі люди виїжджали з Хоружівки в пошуках кращої долі до міст, адже там люди не так голодували, як в селах. Ходили люди з інших сіл і до нас. Пам`ятаю, як жінки чи то з Беседівки, чи то з Гринівки (сусідні села) зайшли до нас в село. Ходили вони по вулицях і просили їсти, бо мали по двоє дітей, а годувати їх було нічим. Так вони проходили день, а надвечір одна з них впала на дорозі нежива. Добрі люди поховали жінку у себе в садку. Під час голодомору моя сестра ходила сапувати буряки, а брат пас людських корів. Кожного вечора після роботи їх залишали вечеряти багаті селяни, навіть інколи давали додому хліба або молока. Так і вижили. Під час голоду 1932-1933 рр. місцева влада ніяк не реагувала на критичне становище людей. В той період в селі була повна комора зерна, але людям не давали ні зернини. В 1932 році в селі народилося лише дві дитини. Дочка у сім`ї голови колгоспу та в працівника контори. Змучені голодом люди в пошуках кращої долі ходили аж до далекого Сибіру. Говорили, що там голод був не такий страшний і масовий. Багато з цих людей поверталися на рідну землю, але деякі залишалися на чужині назавжди. Під час 1932-1933 рр. були випадки людоїдства. На Веньківці (назва вулиці) була жінка, яка ловила дітей і їла їх. Голод затьмарював людям розум, спонукаючи на жахливі вчинки. Голод підкошував життя людей, не жаліючи ні малого, ні старого. 1932 рік видався врожайним, але незважаючи на це, все зерно кудись забрали. По хатах ходили бригади і забирали худобу, рештки торішнього зерна, картоплю, навіть одяг і побутові речі, одним словом все забрали, а нам не лишали нічого, ніякої надії на виживання. Під час голоду мати моя померла, а я врятувався, бо пас корів. Там мене і годували. В мене були два брати і сестра, які теж пережили голодомор. У нашій сім`ї було трохи пашні, яку ми драли на «драчку». Мішали листя з цією подрібненою пашнею, якщо було, то додавали молоко і пекли млинці. Їли варену картоплю, навар з «хвостиків» буряка. Зрізали на полі колоски, вибивали і їли. Моїх батька і матір взяли до сільської комуни. Мій батько був дуже хорошим кравцем. Вони разом із своїм товаришем шили в комуні різний одяг: сіряки, куфайки, валянки, костюми, чинарки. В мене ще й досі є така куфайка. За цю роботу батько кожен день приносив додому по півхлібини і по півлітра молока. Завдяки цьому ми, напевне, і вижили. Наші сусіди ходили в пошуках їжі у Гринівку на поле, де росли буряки. Рвали їх, а потім вдома терли їх на тертушку і варили з водою, потім той солоденький навар пили, щоб хоч трохи втамувати голод. Люди ходили на вижаті поля, збирали залишки зерна, якісь колосочки, зернятка. Зимою було особливо тяжко: все заметено снігом, не було ніякого листочка, ні бруньки. Не хочеться навіть згадувати про ті страшні часи. Бувало, ідеш по вулиці, а на дорозі чи під дворами лежать пухлі мертві люди. Потім вранці по селу їздила підвода і збирала померлих, везли їх десь у ліс чи на кладовище і там без труни скидали в яму і закидали землею. На полях була приставлена сторожа, яка ловила «злодіїв», яких потім дуже били. Одного чоловіка навіть застрелили за це. Дивлячись на весь цей жах, влада нічим не допомогала голодуючим людям, а навпаки «активісти» забирали в селян останній шматочок хліба, останню картошину, а людям не лишали нічого. Голодні, вони падали прямо на дорогах чи під дворами. Одного разу ми з товаришем поверталися зі школи і в яру знайшли двох мертвих людей. Ми повідомили про це старших. Потім приїхала підвода, на яку поклали тіла і повезли десь за село, щоб поховати. Траплялося, що по селу бігали лисиці і собаки, які їли трупи. Олекса Якович Ющенко, м. Київ. - Я в той час був у Ромнах, навчався в сільськогосподарському технікумі і теж бачив пухлих людей не лише в Ромні, а й в селах району. Чув я й про охоронників на полях, що їздили з батогами із залізними гайками на кінцях та били ними немічних людей, відганяючи від бурячища, а також дітей, які шукали порятунку від голоду. Бачив я на вулицях Ромнів кістлявих, змучених істот, що вже лише нагадували людей. Бачив і мерців. Справжнє земне пекло вирувало. Нам, учням технікуму, було легше: збереглося в амбарах нашого учбового господарства чимало кукурудзи - одержували качани із тих запасів, а окрім того були запаси капусти, моркви, отже, мали якийсь приварок. Була й макуха. А ще з Лохвицького цукрокомбінату трохи нашій дирекції вдалося випросити патоки. До чаю... Наша родина вижила: батько міняв сяку-таку одіж в найближчому російському селі - на Курщині - на борошно, а вдома в нас були буряки. І все ж у матері почали пухнути ноги. Після рештків борошна була полова і насіння бур`янів. Мій вчитель ботаніки Степан Іванович подарував царського карбованця. За ті гроші я купив кілька буханців хліба і борошна. Додому не йшов, а біг. Траплялися на шляху вже лежачі голодні люди. В одному місці я зупинився, подав шматок хліба хлопчикові, що лежав під вербою. А коли побачив страшного, розкуйовдженого дядька, який ішов до мене, погрожуючи палкою, ледве втік від нього: він помітив форму хліба, що випиналася із торби. Страх підганяв мене. Той хліб допоміг моїй матері, він врятував її від видимої смерті. Селянин Кирило Діброва розповідає про своє село Вільшану. - У нашому селі було біля 1200 дворів. Із них розкуркулено 152 господарства, з яких 72 особи вивезено на далеку північ. Крім цього, багато людей засуджено «трійками» з «тисячників». Цим засудженим оголошували термін кари, але більше від них не було жодної чутки і ніхто з них не повернувся. Село було вороже наставлене проти влади, і до 1929 року у нас не було жодного комуніста, крім наїжджих, переважно росіян. До колгоспу селяни не вступали, не дивлячись на терор «тисячників», прізвищ яких не пригадую, насланих з Росії. Людей викидали з дітьми зимою на сніг, майно все вивозили до колгоспу, а хату замикали. По селу був наказ: хто пустить розкуркуленого до себе в хату, тому те саме буде. Селянина Дмитра Криштопа, що, не дивлячись на загрозу, пустив до хати свою розкуркулену рідню, так само викинули на сніг з малими дітьми і забрали все майно. До колгоспу селян загнали силою. Але всі намагання поставити головою колгоспу присланого росіянина Павла Дєєва ні до чого не довели: селяни вибрали головою чоловіка з свого села. Тоді Дєєва призначили головою кооперації, а обраного селом голову колгоспу незабаром зсудили за «саботаж». Після цього знову обрали свого селянина, якого теж засуджено. Далі вже головували прислані. Всі переконалися, що спротив безнадійний. 1933 року в селі вимерло від штучного голоду 714 людей, в тому числі 62 цілих сімейств, серед яких вимерла й сім“я священика Павла Бондаренка. Люди були пухлі та настільки виснажені, що, наприклад, Панько Шевченко пішов до лісу біля села, нарвав торбу липового листя, але так вибився з сили, що сів під деревом і вмер. Трупи померлих ховали у масових могилах. Дітей-сиріт забирали до дитячого притулку при колгоспі, а потім їх відправили невідомо куди. Вже у 1934 році сільрада переписувала людей, але, мені здається, нічого не могла встановити, бо невідомо, чи людина вмерла, чи десь пішла рятуватися. Мікулінцев Олексій Прокопович, 1928 року народження. Народився у сім`ї селянина-одноосібника, у колгосп вступили у 1934 році. У сім`ї було 7 чоловік - батько, мати, 5 дітей. - Коли почався голодомор, то мені лише 4 роки було, що там пам“ятаєш, та таке не забувається. Ходили, забирали все, що бачили: в основному хліб, а як вже нічого не було, то й квасолю, кукурудзу. У нас був кінь, та його ми віддали материному брату, а він нам корову. На той час він уже був у колгоспі і був конюхом, а вночі на його зміні украли коня. Отож йому сказали, щоб на другий день кінь стояв на місці, то він і привів нам корову, щоб обмінятись на коня. Батько одразу погодився. Якби не ця корова, то ми б померли з голоду. Я вже пухнуть почав, бо що там ми їли: дерли листя з липи та ліщини, сушили та терли, а тоді лип“яники пекли, ото й уся їжа. Не знаю, як там вже зиму пережили, а потім озимина підспіла, то Варка, сестра, їй було 15 років, на жорнах перетирала зерно та з листям мішала, і пекли такі «пампушки». Одного разу перетерте мати поставила у хаті на шафі, а як з хати всі вийшли, так я з сестрою, старшою на 2 роки від мене, дістали миску та й виїли усе, ще й миску вилизали. Ледве живі залишились. Красти не ходили, боялися, бо або посадять, або зашлють у Сибір. Важко було: і холод, і голод, краще цього нікому не знати. А вижили ж... Прийма (дівоче прізвище Мікулінцева) Анастасія Олексіївна (1923 року народження). - Ходили по дворах, з карманів витрушували до зернинки, не було вже нічого. З ковіньками ходили, ширяли кругом ними: у хаті, хлівах, коморах, на подвір`ї. Пригадується, батько був на роботі, мати вдома, а саме прийшли до нас «шукать». Давай кричати на матір, щоб копала посеред хати, а вона було й каже їм, щоб самі копали, а як щось знайдуть, то хай їй на місці голову відрубають. Так нічого не знайшли, та що знайдеш, як у сім`ї 12 чоловік, та й у колгоспі всі були (з 1930 року), важко було, їсти хотілось. Весною яглицю рвали, варили, качани з кукурудзи товкли та пекли, було хоч що укусить. Листя з липи дерли. Батько декілька раз патоки приносив, тож з водою розводили і з лип`яниками їли. У нас корова була, то хоч трішки молока ковтнеш. Невістка на базар молоко носила, то там обміняє хоч на стакан пшона чи квасолі, а як коли, то й хлібину принесе, то яке це було багатство та радість у сім`ї. Корів було важко пасти, ноги пухлі були, погано ходити. Літом було з сусідськими дітьми побіжимо через ліс до поля та з кущів вирвемо трошки колосків, та й тікаємо додому, щоб об“їждчик не вгледів. Потім посідаємо у клуні та й виколупуємо по зернинці, а воно ще ж зелене й не наллється так як треба. Дід один казав: «Дайте хоч з помийниці». Та так і помер. Баба йшла та на дорозі впала та й вмерла. Ховали у рядках, бо не було кому й ями викопати. Одноосібникам було гірше, ніж тим, що пішли у колгосп. Бакан Єлизавета Борисівна, 1919 року народження. - У 1930 році увійшли у колгосп, забрали корову, а теличку залишили. У 1932 році ходили по хатах, забирали хліб. Батько закопав бочку з зерном у кінці городу, і те знайшли. Ще й полотно забрали. А найменшенька, Галька (з 1926 року), за вечерею й каже: «Мамо, а вони хоч капусти не заберуть?» Товкли таїли листя з липи, ліщини, берестка, полову, просяку, а тоді молоко з“явилося. Теличка тільна була, молока не було, а забить жаль було, а тоді вже почали пухнуть, то батько й каже: «Як не розтелиться, то завтра й заб`ємо». Та таки вночі розтелилася, з`явилося молоко, телятко забили, то так і вижили. Красти не ходили, бо чули, що як хто візьме з поля хоч колосок – засудять, то й боялися. Страшно було дивитися, як люди ходять пухлі від голоду, часто й вмирають ідучи, а діти з 10 років ідуть на роботу, щоб отримати черпалок баланди. Каліновська (Васильківська) Марія Петрівна, с.Цибуленки. - У 1930 році батько пішов у колгосп. У сім`ї нас було 8 чоловік. Коли почався голодомор, мені було 7 років, та пам`ятаю, як прийшли до нас 3 чоловіки і жінка з ковіньками та шукали хліб, ширяли у хаті, у хліві, а в клуні були груші та коноплі, то вони забрали і те. Батько був конюхом, брат на тракторі робив, мати теж на роботу ходила, то їм там баланду варили, так вони ще й додому було трохи принесуть. А дома колоски кукурудзи товкли у ступі та на жорнах мололи, листки з липи чухрали, було підеш у ліс з старшими сестрами, а листя вже й нема. У селі балакали, що як підеш на поле красти, то впіймають, засудять, уб`ють, то всі боялися й не ходили, хіба що хтось і ходив, то вмів красти. Батько вже пухлий був, корови не було, а коня у колгосп забрали. Що там балакать, усе більшовики зробили, скільки людей з голоду померло, а вони наживалися з людської праці. З розповіді Сенько Анастасії Тимофіївни, 1917 року народження, жительки с. Зелене. - У колгосп спочатку приймали тільки бідних. У заможних селян, куркулів забирали зерно, ходили люди спеціального призначення та робили обшук. Сім`я наша в цей час проживала в селі Клин і відносилась до куркульських, бо ми мали корову. Коли дійшли з обшуком до хати, батько, Андрій Маркович, відмовився віддавати корову, його відразу побили і забрали в штаб. Там він ночував у холоді, на ранок прийшов забрав корову, свиню, віялку, віз і повіз усе в Іваницю (сусіднє село – 6 км), здавати у колгосп. З іншими було те саме, хто категорично відмовлявся вступати у колгосп, всю сім`ю виганяли з хати, лишали притулку. Про закон «п`ять колосків» ходили якісь чутки, але нічого конкретно не знали, хоча сповна відчували його дії на собі. Одна жінка з цього села ішла з роботи додому і вирвала кілька цибулин, це було донесено в штаб, ввечері до неї прийшли робити обшук. Її посадили на 2 роки до в’язниці. Троє дітей залишилося самі. У селі померло багато людей. По-сусідськи жила велика сім`я. Син з невісткою поїхали в Росію працювати на спиртозавод, а вдома померла мати, сестра з дитиною. Пізніше вони повернулися і привезли чимало харчів, батько наївся і помер. У нашому селі випадків канібалізму не відомо. Але сама ледве не стала жертвою. У нашій сім“ї було три дочки, тож матері було дуже важко. Коли прийшов сусід, то |
29 квітня 2019
|
НЕКРОПОЛІ Слово «некрополь» у країнах Давнього Сходу та античного світу значить - кладовище, могильник, де поховані знамениті люди. На території Недригайлівського району є цілий ряд історичних кладовищ та окремих поховань. Тема ця надзвичайно важлива не тільки в меморіальному, але й історико-пізнавальному плані. Практично без залучення цієї категорії пам’яток неможливо відтворити об’єктивну історію як кожного населеного пункту, так і України в цілому. КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК ЕПОХИ БРОНЗИ (II ТИС. ДО Н.Е.) На території Вільшанської сільської ради, неподалік від с.Вільшани, праворуч від шляху на с. Великі Будки (в 1,7 км від мосту через р.Сулу), Посульською розвідувальною групою Інституту Археології СРСР виявлений і обстежений курганний могильник, який датований епохою бронзи, II тис.до н.е. Три насипи розкопані Середньодніпровською експедицією ІА АН УРСР у 1977 р. Матеріали археологічних досліджень зберігаються в архіві Інституту Археологи України. Могильник налічує 127 насипів. Кургани сконцентровані двома епіцентрами, кількість яких збільшується в східній частині. Рови не просліджуються, великі насипи наближаються за формою до напівсфери. Діаметр курганів від 5 до 13 м, висота віо 0,3 м до 1,3 м. На трьох курганах проводилися археологічні розкопки. Під насипами виявлені прямокутні неглибокі могильні ями, орієнтовані з північного заходу на південний схід. Залишки скелета виявлені лише в одному випадку, речовий матеріал відсутній. В одному з насипів знайдено фрагмент кераміки епохи бронзи. Десять насипів пошкоджені, ймовірно, шукачами скарбів. Реставраційні роботи не проводились. Пам’ятник має великий науковий інтерес у зв’язку з вивченням епохи бронзи на території України. КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК УІ-ІІІ СТ. ДО Н.Е. Могильник виявлений на правому високому березі р.Сула, на відстані 4 км від с. Коровинці Коровинської сільської ради. Цю археологічну пам’ятку досліджували в 1904 р. відомі археолог М.О.Макаренко з місцевими краєзнавцями С.А. Мазаракі та Б.Ф.Беспальчевим. Матеріали розкопок зберігаються в Державному історичному музеї України. Кургани датовані ранньоскіфським часом, їх залишило місцеве населення Середнього Придніпров’я, яке підкорили племена скіфів. В курганній групі розкопано один насип висотою 3 м діаметром 49 м, глибиною 0,75 м. Дослідниками знайдено ліпний горщик і наконечник дротика скіфського типу. Дві ліпних посудини з колекції Б.Ф.Беспальчева походять з великого кургану, розташованого біля с. Коровинці. Археологічні знахідки є зразками матеріальної культури скіфського типу Посульської околиці VI-ІІІ ст. КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК V-ІV СТ. ДО Н.Е. Археологічна пам’ятка в урочищі Заводище, що в 1 км від с. Малі Будки Коровинської сільської ради, досліджувалась в 1906 р. археологом М.О.Макаренком, який провів розкопки на 4 курганах, науковим співробітником Інституту Археології АН УРСР Є.В.Махно, який в 1949р. обстежував два насипи. М.О.Макаренко писав про 42 кургани на цьому місці, а Є.В. Махно нарахував вже лише 24. Даний могильник відноситься до посульської групи пам’ятників скіфського часу і датується V-ІV ст. до н.е. Матеріали розкопок 1906 року зберігаються в Історичному музеїв м.Москва, а 1949 року - в Сумському краєзнавчому музеї. Насипи розташовані на високому, майже трикутному виступі надзаплавної тераси лівого берега р.Сула, який розділений яром на дві частини. На кожній з них розміщені по 2 групи курганів скіфського типу. Дослідники провели розкопки на 6 курганах. В двох із них виявлені сліди вогнищ у вигляді вугілля, обпаленої глини. В одному насипі знайдено скелет, очевидно старої жінки, в інших двох - розкидані людські кістки та кілька наконечників стріл. В шостому кургані знайдено обвуглений дерев’яний склеп з розкиданими людськими кістками та черепами від 9 осіб. Також виявлено ліплені невеличкий глекоподібний кухлик та горщик із зливом з одного боку, два глиняних прясла, 2 бронзових стрілки V-ІV ст. до н.е. Археологічні знахідки доповнюють уявлення про посульську групу пам’яток скіфського часу, матеріальну культуру, характер поховальних звичаїв та свідчать про густу заселеність Посулля в скіфські часи. КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК VI-III СТ. ДО Н.Е. До 1917 року курганний могильник, що розташований на схід від с. Великі Будки, досліджувався археологами С.А.Мазаракі, В.В.Хвойко, Д.Я.Самоквасовим, В.Г.Ляскоронським, а в 1946-1949 рр. - В.А.Ільїнською. Могильник складається з 16 насипів, з яких десять розташовані в один ряд вздовж р. Сула на протязі 1 км. Частина курганів знаходиться на ділянці 1000x500 м і оточена валами. Місце поховання руйнувалося оранкою. ПОХОВАННЯ БІЛЯ ЦЕРКОВ У 1907 р. купчиха М.І.Калугіна заклала нову Митрофанівську церкву в Недригайлові. В 1913р. цей храм був освячений. Після смерті М.І.Калугіна була похована на території церкви, але в перші роки Радянської влади її могила була розорена, а останки місцеві жителі перепоховали на кладовищі. Місце поховання було упорядковане на початку 90-х років минулого століття. В с.Костянтинів Кулішівської сільської ради збереглася цегляна церква, яка була освячена 28серпня 1828 року. І в наші дні храмове свято в цьому селі відзначається 28 серпня, на Успіння Пресвятої Богородиці. Церква була споруджена за проектом архітектора О.О.Паліцина. Неподалік від церкви стояв розкішний маєток графів Головкіних, яким належали ці землі. Біля церкви похований граф Ю.О.Головкін, склеп могили якого був пограбований невідомими ще до 1917 року. Згодом маєток перейшов у спадок внукові Ю.О.Головкіна князю Є.Ю. Голіцину, капітану другого рангу флоту Російської Імперії. Він помер у с.Костянтинів і був похований на церковному подвір’ї. Могила була обгороджена металевими ланцюгами з якорями, встановлений великий хрест з чорного мармуру. Це поховання було розграбоване на початку 20-х років XX століття місцевими комунарами. Частина хреста з написом валялась до середини минулого століття, а потім невідомо де поділася. На сьогодні від могили Ю.О.Головкіна і Є.Ю.Голіцина не залишилось майже ніяких слідів. ПОХОВАННЯ ЧАСІВ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ ТА ПЕРШИХ РОКІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В центрі смт Недригайлів знаходиться могила активних учасників встановлення Радянської влади, які загинули від рук денікінців у серпні 1919 р., та члена комнезаму Г.К.Токаренка, вбитого махновцями у січні 1921. Також поруч знаходиться могила радянських активістів. В с.Козельне, біля клубу, знаходиться могила активних учасників встановлення Радянської влади, які загинули у 1920 році. На кладовищі с. Комишанка знаходиться могила активного прибічника влади Рад С.Х.Сітала, який загинув у 1922 році. В центрі с.Коровинці знаходиться могила учасника встановлення Радянської влади Н.Я.Шолудька, який загинув у 1919 р., і активіста колгоспного руху П.Т.Шеремета, який помер у 1940 році. Біля церкви, що в с.Костянтинів, знаходиться могила комсомольців, які загинули під час колективізації. На північно-західній околиці села Хоружівка, праворуч від дороги до с.Беседівка, знаходиться могила червоноармійців, які загинули під час громадянської війни у 1919 році. Прізвища їх не відомі. У 1975 році на могилі встановлено обеліск. Поряд знаходиться могила І.Ю.Прохоренка, активіста колгоспного руху, який загинув у 1932 році. ПОХОВАННЯ ЗАГИБЛИХ У ПЕРІОД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ У боротьбі з окупантами загинуло 22 партизани та 10 підпільників. Жертвами війни (розстріляно, повішено, померло після катувань, убито бомбами і снарядами) стали 555 чоловік. Під час бойових дій в 1941 і 1943 роках на території району загинуло 1467 воїнів, які поховані в 34 братських та 3 індивідуальних могилах. Пам’ять загиблих воїнів увічнена спорудженими на їх могилах 23 скульптурними пам’ятниками, 4 стелами та 10 обелісками. В центрі смт Недригайлів у братській могилі поховано 15 радянських воїнів, з яких відомі прізвища 13. П`ять братських могил знаходиться в смт Терни. В них покоїться 502 радянських воїни, з яких відомі імена лише 114 загиблих. В с. Володимирівка, Гострий Шпиль, Мазне, Шмати Тернівської селищної ради в шести братських могилах поховано 94 радянських воїни. У Володимирівці на кладовищі поховано 7 радянських воїнів. Прізвища загиблих невідомі. У с.Гострий Шпиль у центрі кладовища поховано 45 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих. В Мазному біля приватної садиби Мазного В.І. поховано 5 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: рядові Андрєєв Лук'ян Трохимович, Попов Василь Єгорович, Клепіков Тихін Єгорович, єфрейтор Башілов Олексій Іванович, молодший сержант Войков Тіт Степанович. В цьому ж селі біля приватної садиби Рудь Г.І. поховано 6 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: старший сержант Заботін Микола Михайлович, сержант Загладін Віктор Семенович, рядові Толстоличенко Федір Сергійович, Хардиков Самуіл Сергійович, єфрейтор Шестаков Олександр Іванович, лейтенант Ямщиков Георгій Нестерович. В с.Шмати Тернівської селищної ради на кладовищі поховано 8 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: рядові Євсєєв, Звягінцев Матвій Антонович, Остріков Олексій Егорович, Сєдой Іван Федорович, Стулоб Яків Іванович, Устіменко Петро Олексійович, молодший лейтенант Коносов Володимир Олександрович, лейтенант Тетерін Володимир Олександрович. В цьому селі на кладовищі поховано 27 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих. В смт Терни на присадибній ділянці Яєшника 0.І. по вул. Окіп поховано 3 радянських воїни. Прізвища загиблих невідомі. В Тернах на кладовищі поховано радянських воїнів. Кількість похованих та прізвища загиблих невідомі. У центрі селища, біля селищної ради похований 481 радянський воїн. Відомі прізвища 113 загиблих. На околиці Тернів, біля залізничного мосту, поховано 3 радянських воїни. Відомі прізвища всіх загиблих: рядовий Берзілов Петро Якович, молодший лейтенант Суслов Кузьма Герасимович, сержант Тесленко Олексій Маркелович. У с.Городище Деркачівської сільради у центрі села, в братській могилі біля клубу поховано 107 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих. У с.Деркачівка у центрі села, біля сільради поховано 57 радянських воїнів. Відомі прізвища 21 загиблого. В братській могилі с.Вільшани захоронені 102 радянських воїни, імена яких відомі. В с. В.Будки у братських могилах поховані 17 загиблих, в Гринівці - 10, Деркачівці - 37, Городищі - 58, Засуллі - 22, Іваниці - 75. В с.Великі Будки біля школи поховано 10 радянських воїнів. Відомі прізвища 4 загиблих: рядові Блужін Андрій Сергійович, Байцов Микола Олександрович, Гусєв Георгій Сидорович., Скороход Леонід Сергійович. В с. Комишанка на кладовищі знаходиться могила Героя Радянського Союзу В.К.Шаповала. В с. Зеленківка в братській могилі поховано 45 загиблих радянських воїнів, в с. Кулішівка - 7, Костянтинові -15, Козельному - 57, Курманах - 47, Рубанці - 11, Сакунисі - 180, Великій Діброві - 12, Лахнівщині -6, Томашівці- 9, Беседівці - 7, Хоружівці - 32, Червоній Слободі - 63, Малих Будках - 8, в хуторі Зеленому Гаю - 2. В с.Коровинці в 9 братських могилах покоїться 170 радянських воїнів. Братська могила радянських воїнів є в с.Бородані Коровинської сільради. Там на кладовищі поховано 2 радянських воїни. Відоме прізвище одного: молодший військовий фельдшер Сараєв Олексій Маркевич. У Коровинцях у центрі села у 10 братських могилах поховано 170 радянських воїнів. Відомі прізвища 32 загиблих. У с.Малі Будки Коровинської сільради у центрі села поховано 8 радянських воїнів. Відомі прізвища 7 загиблих: рядові Єремченко Дмитро Федорович, Курбанов Апоркул, Тімченко Василь Степанович, Апальков Федір Пилипович, Федченко Іван Євграфович, лейтенант Макєєв Сергій Єгорович, лейтенант Соломко Петро Михайлович, Білостоцький Анатолій Юхимович. У центрі Сакунихи, біля сільради поховано 180 радянських воїнів. Відомі прізвища 126 загиблих. У центрі с.Велика Діброва Сакунихської сільради поховано 12 радянських воїнів. Відомі прізвища 10 загиблих: Кузьмін Панас Євдокимович, рядові Долгополов Яків Кирилович, Кіптенко Микола Іванович, Лєбєдєв Василь Полікарпович, Мінібаєв Григорій Ісупович, Пятаченко Микола Якович, Сітніченко Степан Дмитрович, Терещенко Михайло Павлович, Тригуб Іван Петрович, Чшарєв Очан. Братська могила радянських воїнів знаходиться і у с.Лахнівщина цієї сільради. На кладовищі поховано 6 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: молодший лейтенант Зайцев Олександр Петрович, молодший лейтенант Коврігін Іван Павлович, лейтенант Муравйов Микола Миколайович, рядові Подмазко Василь Федорович, Фірсов Конон Тарасович, молодший лейтенант Шабаєв Костянтин Якович. Індивідуальні могили радянських солдат є в селах Коровинці та Кулішівка. У центрі Кулішівки поховано 7 радянських воїнів. Відомі прізвища 4-х загиблих: рядові Безингаєв В.Ф., Войтенко О.Ф., Гожа І.Г., лейтенант Шошін М.Г. У центрі с.Костянтитів Кулішівської сільради біля клубу поховано 15 радянських воїнів. Відомі прізвища 2-х загиблих: старші лейтенанти Бобилєв Костянтин Тимофійович та Селіфанов Олексій Дмитрович. Пам'ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків встановлено і у с.Беседівка Томашівської сільрада. У центрі села, біля клубу поховано 7 радянських воїнів. Відомі прізвища 4 -х загиблих: рядові Козін Андрій Єгорович, Самодуров Яків Юхимович, сержант Шелєпов Яків Фірсович, Шелудченко Михайло Миколайович. У центрі Гринівки, біля сільради поховано 10 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: рядові Безладний Олексій Григорович, Демченко Федір Савелійович, Калістий Кирило Іванович, Кісленській Іван Олексійович, Лєбєдєв Григорій Варфірійович, Мочалін Андрій Васильович, Назаренко Клим Григорович, Попов Андрій Максимович, Хабібзянов Шаміль. У центрі села Засулля біля сільради поховано 24 радянських воїни. Відомі прізвища всіх загиблих. У центрі села Зеленківки біля будинку культури поховано 45 радянських воїнів. Відомі прізвища 11 загиблих. У центрі Іваниці поховано 75 радянських воїнів. Відомі прізвища 67 загиблих. У центрі с.Козельне поховано 57 радянських воїнів. Відомі прізвища 56 загиблих. У центрі Курманів поховано 47 радянських воїнів. Відомі прізвища 4-х загиблих: рядові Коробов Микола Євсевійович, Корякін Борис Іванович, Руденко Павло Петрович, молодший сержант Сержанов Теджен. У центрі Рубанки біля відділення зв'язку поховано 11 радянських воїнів. Відомі прізвища 3-х загиблих: старший лейтенант Архипенко Павло Григорович, капітан Штатнєв Михайло Калістратович, Дудченко Петро Максимович. У центрі села Томашівка, біля школи, у парку поховано 10 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: рядові Мірошніков Петро Федорович, Понамарьов Григорій Васильович, Разінков Іван Петрович, молодший лейтенант Сальніков Єгор Васильович, єфрейтор Шабаєв Чіклад, сержант Шуваєв Василь Іванович, молодший лейтенант Філімонов Микола Іванович, лейтенант Артюшенко Микола Никифорович. У центрі села Хоружівки поховано 32 радянських воїни. Відомі прізвища 11 загиблих. У центрі села с.Червона Слобода, біля сільради поховано 63 радянських воїни. Відомі прізвища 26 загиблих. Переважна більшість братських могил - це перезахоронення останків радянських воїнів з окремих поховань, яке відбулося в 1956 р. Більшість обелісків на могилах замінені на стели і пам’ятники в 1984 р. до 40-річчя Перемоги. ПОХОВАННЯ ВОЇНІВ-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТІВ Військові дії біля озера Хасан забрали життя червоноармійця 118 стрілецького полку 40 стрілецької дивізії жителя смт Недригайлів Євдокима Микитовича Строколіса. 1 серпня 1938 року похований він в братській могилі в районі бою своїми однополчанами. Євдоким Микитович за ратні подвиги був нагороджений орденом Червоного Прапора. Серед 6472 загиблих воїнів, що утримували натиск японських загарбників у районі Халхін-Гола, значиться прізвище і нашого земляка молодшого лейтенанта В.Ю. Харька з с. Іваниця. Василь Юхимович народився в 1914 році. Отримав звання офіцера. Службу проходив у 127 стрілецькому полку 67 стрілецької дивізії. Загинув 28 серпня 1939 року. Похований в братській могилі на дивізійному кладовищі. Гузь Петро Гнатович народився 4 лютого 1964 року в Недригайлові. Звідси в грудні 1983 року був призваний на військову службу. Матрос, радіотелеграфіст в/ч 2241. Оберігав водні рубежі тодішнього Союзу. Помер під час проходження військової служби. Похований за місцем проживання. На кладовищі с. Засулля знаходиться могила лейтенанта Сергія Григоровича Линника (1960-1982), який загинув в Афганістані 27 травня 1982 року. В с.Зелене Іваницької сільської ради, на кладовищі, знаходиться поховання рядового Олексія Миколайовича Гашенка (1967-1986), який загинув в Афганістані 15 березня 1986 року. Життя нинішнього покоління - це продовження життя тих, хто переступив поріг вічності. Вогонь Пам`яті вищий усіх обелісків. Минуть десятиліття, приходитимуть у світ нові покоління, але ніколи не померкне подвиг нашого багатостраждального народу України в ХХ столітті. Пам`ятаймо. (Скрипченко І. В., Абаровський І. К Недригайлівщина: у дзеркалі історії. – Суми: "Собор", 2010.) |
23 квітня 2019
|
Політичне та економічне життя в 1920-х роках Після закінчення громадянської війни на Недригайлівщині створилися сприятливі умови для стабілізації політичного і господарського становища. Перші роки нової влади частина Недригайлівщини входила до складу Лебединського повіту Харківської губернії, потім було утворено Коровинський район Полтавської губернії та Вільшанський район Харківської губернії. Недригайлів до січня 1923 р. був містечком Коровинського району Роменської округи Полтавської губернії, а 5 січня 1923 р. став центром однойменного району Роменської округи Полтавської губернії. До його складу ввійшли Недригайлівська, Засульська, Курманівська, Костянтинівська, Червонослобідська, Сакунихська, Іваницька, Коровинська, Рубанська, Томашівська, Гринівська, Беседівська та Маршалівська сільські ради. 3 січня 1923 р., як Недригайлів став райцентром, тут були утворені районний виконавчий комітет, райком Комуністичної партії, райком комсомолу. Недригайлівський район на той час об’єднував 82 населенні пункти, в яких проживало 18896 чоловік. Райком партії складався з трьох осіб. Секретарем був К.С.Чужко, за фахом учитель, уродженець тодішнього Перекопівського району. Як згадував про нього наш відомий земляк Олекса Білоус, «він добре розумівся на ідеологічній роботі, блискуче виховував учителів нашого району, а це було дуже важливо». Разом з ним працювали З.М.Кабцан, Л.Браташевський, кандидатом у члени РК партії був С.П.Затула, більшовик з 1917 р. Райвиконком очолював З.М.Кабцан . Про нього говорили як про порядну людину, «хоч і прийшов до Комуністичної партії через перебування в меншевицькій організації». Невдовзі пост першого комуніста району зайняв Петровець, виходець із первинної парторганізації промислового підприємства. Цікаве захоплення було у цього ленінця: «полюбив еквілібристику на велосипеді і їздив по районному центру, стоячи на голові на велосипедному сідлі». Після нього секретарський стілець зайняв син учителя з Полтавщини, випускник учительської семінарії Бєдін-Синицин. О.Г.Білоус згадував, що «працював він не з усіма вчителями, а більше з недригайлівськими (з ними в робочий час грав у крокет), був людиною не сильної волі і тому потрапляв у різні злигодні, особливо після Недригайлівського району». На засіданні райкому партії під головуванням Бєдіна-Синицина 22 червня 1925 р. вирішувалися питання, пов’язані з перспективами розвитку сільського господарства в районі, зокрема про проблеми землеустрою. А 19 серпня того ж року прийнято рішення вжити заходів, спрямованих проти самочинного захоплення селянами земель та угідь, поставити їх під нагляд народного контролю, з метою упорядкування земельних відносин та порядку сівозмін у селищі. Далі партійною організацією району керував «сильний, теоретично зубатий» І.Т.Шумель. Івана Теофіловича «спустили» сюди спокутувати гріхи з окружної роботи. Його «по роботі в Охтирці та по навчанню в Комуністичному університеті ім.Артема в Харкові звинувачено в троцкізмі». В нашому районі за ним гріхів політичних ніхто не помічав. Черговим секретарем РК КПУ став Семен Кравченко, колишній залізничник, який справляв враження людини доброї, але фізично недужої. «Він тігся до високотеоретичної літератури, перескакуючи через середню ланку. Захоплювався виїздами в села з доповідями про міжнародне становище. Прогалини щодо формальних знань його часом підводили при відповідях на запитання слухачів». Комсомольська організація у селищі виникла 1920 року. Чисельність її була незначною, і навіть у 1926 р. кузня кадрів для партії нараховувала 151 члена, які організаційно об’єднувалися у 9 осередків. Двоє з них вступили до цієї молодіжної спілки у 1920 р., троє – в 1921, ще двоє – 1923, а решта стала комсомольцями у 1924-1926 рр. Довгий час секретарем райкому комсомолу працював І.Гордієнко. В числі перших працівників спілчанського комітету був і майбутній кандидат філософських наук з Курманів Олекса Григорович Білоус. У далекі 20-ті роки Недригайлів поступово втягувався в нове життя: розгорталися процеси, типові для всієї країни. «Так Недригайлів спав, а потім, бликнувши своїми віками, схопився, наче засоромившись за своє спання. Став доганяти тих, хто пішов далеко вперед. Перед нашими очима проходила організація району. З нічого треба будувати все» - так писала окружна газета «Влада праці» у 1923 році. 9-10 лютого 1920 р. в Лебедині відбувся повітовий земельний з’їзд волосних земельних відділів і волосних революційних комітетів, в роботі якого взяли участь делегати від Недригайлівської волості. На основі Декларації Всеукраїнського ревкому з’їзд ухвалив постанову, в якій ішла мова про те, що слід негайно приступити «к энергичной работе по проведению в жизнь землеустроительной реформы на местах». Земельна реформа передбачала наділення малоземельних і взагалі безземельних селян землею за рахунок колишніх поміщицьких землеволодінь, а також великих селянських господарств, які значно перевищували «по своей земельной площади уездную норму на едока» на основі «справедливого уравнительного землепользования». Розміри земельних ділянок визначалися кількістю їдаків у кожній сім’ї. Постановою повітового з’їзду анулювалися всі угоди, укладені в часи денікінщини поміщиками про передачу селянам в оренду чи найм землі. Всі землі, засіяні особами «у коих таковая превышает уездную норму», передбачалось розділити між безземельними і малоземельними громадянами. «Лиц, у коих будут отобраны посевы, вознаградить за обработку земли и семена за щет лица, получившего таковой» – говорилось у постанові, яка стала програмою дій для органів партійно-державної влади в Недригайлові. Земля перерозподілялась на користь бідніших. На господарство комнезамівця в 1923 р. в середньому припадало по дві десятини землі, а в 1924 – вже 4. Станом на 1926 р. до бідняцьких господарств у Недригайлові відносилось 32,7% від загальної кількості, до середняцьких – 61,8%, до заможних – лише 5,5% . Організований в райцентрі КНС очолив П.П.Окунь. Ширився кооперативний рух. При коопераціях функціонував комітет взаємодопомоги, який з 1923 р. очолював комуніст Ф.А.Мацюк. Комітет матеріально допомагав червоноармійцям та їх сім’ям, інвалідам, а також здійснював опіку над сиротами. В 1925 р. його було реорганізовано у товариство взаємодопомоги, члени якого сплачували внески в розмірі від 2 фунтів до одного пуда зерна і гроші – 1 крб. з двору. Найбідніші опікуни отримували допомогу без повернення. На початку 1923 р. село Терни перетворено в районний центр. Протягом 1923-1925 рр. в селі було закінчено землевпорядкування, створено радгосп, став до ладу цукровий завод, цегельня, збудоване нове приміщення семирічної (заводської) школи. За даними перепису 1926 р. в Тернах налічувалось 10865 жителів; з них – 5394 чоловіки і 5471 – жінки. Крім українців у селі жили 117 росіян, 21 єврей та 23 чоловіки інших національностей. В селі було 1968 окремих господарств. У кінці 1929 р. в Тернах була організована перша колгоспна артіль «Соціалістичний шлях». Тридцять трудівників села входили до складу артілі: Олексій Домарацький, Кирило Мальований, Григорій Швидкий та інші. Протягом зими 1930 року в селі було створено шість колгоспів – ім.В.І.Леніна, ім. Г.І.Петровського, ім.С.М.Будьонного, ім. П.П.Постишева, «Червоний партизан» та колгосп «Вільний шлях». Незабаром у Тернах стала до ладу районна МТС та нові харчові підприємства. 25 тернівських куркульських господарств були позбавлені засобів виробництва, користування землею та найманою робочою силою, а їх сім`ї були виселені за межі села. У 1923 р. в Недригайлові розпочало роботу сільськогосподарське кредитне товариство, прокатний пункт, який надавав у користування сільськогосподарські машини, а також здійснював послуги по ремонту техніки, запрацював агропункт . Ось що писала газета «Влада праці» у 1923 році (№57 за 17 червня), орган Роменського окрпарткому КП(б)У, виконкому і профбюро: «10 червня відбулося зібрання Недригайлівського комнезама, заслухавши про золотий займ незаможники зрозуміли становище Радвлади, значення золотого займу і щиро пішли на допомогу. Ухвалили, не зважаючи на нашу бідність продати 4 десятини сінокосу, який повинні були розділити між собою, і на всі гроші купити облігації золотого займу. По приблизному підрахунку наші незаможники купили 15 облігацій. Слава Недригайлівським незаможникам! Незаможник Роменщини, рівняйсь по недригайлівцям і не дай в руки спекулянтів жодної облігації». У цьому ж виданні у 1925 році порушувалась ще одна злободенна тема – розкрадання лісових ресурсів: «Хоч уже й писалося про нищення лісів у Недригайлові, але треба й ще про це нагадать, бо таки й справді пропадає ліс. Крім того, що крадуть дерево з лісу, деякі дядьки, як от Сокрута Хвотій торгують деревом з бувших своїх лісків. Сторожа лісна теж не варта нічого. В Сокрутиного тестя, наприклад, раз витрусили були крадені дуби. Та, випивши четвертину , подарували цю провину. Варто було б кому слід перевірить дані про цих лісників». Або таке: «Лісників багато, толку мало. Цікаво було б знати, для чого Недригайлівська сільрада держить багато лісників і яка користь з них? Щоправда, ходять-таки вони гуртом по лісу, та не бачать, чи може й не добачають, як вивозяться цінні дуби, самовільно нарубані. Правда, також іноді затримують, у декого навіть забирають дрова. А от як 11 лютого возив собі дуби Корній Журба ( і навозив собі чимало-таки), так лісники й не забрали. Чи може, вони цього й не бачили?». Ось і ще один спогад тої пори, що ілюструє атмосферу нової епохи. «Першою про смерть В.Леніна взнала партячейка. В той же час було призначено її збори разом з осередком КСМ. На ранок слідуючого дня, 24 січня, вже в 8 годин ранку в сільбуді було повно. Партійні, позапартійні, члени і не члени КНС, комсомольці, вчителі, голови сільрад, старі і молоді, школярі, дітвора… Всі збентежені… Місць не вистачає, замість 300, на скільки розрахований сільбуд, прийшло понад 800 чоловік… Переходять до театру. Прибувають представники і члени райвиконкому, райпарткому. Тиша… Відкриваються збори. Зхвильована промова – повідомлення про смерть проводиря працюючих, геніального керівника світового пролетаріату – у промовця мимоволі переривається голос, у багатьох присутніх котяться сльози… Глибокий жаль співчуття, свідома тверда рішучість бути гідними виконавцями заповітів небізчика і в промовах всіх представників і на обличчях всіх присутніх… 27 січня, день похорон, зворушив ще більше, ще численніші шари селянства районного центру та п`яти найбільших сіл району, а на слідуючий день і останні найглухіші закутки…». У списку Роменського округу на 15 червня 1924 р. серед колективних господарств значились: артіль ім.Т.Г.Шевченка, зареєстрована 6 лютого 1923 року, костянтинівська комуна ім. Леніна, хоружівські артілі «Войтове Ставище», «Спартак», курманівська – «Нове життя» . Діяло й недригайлівське товариство пасічників ім.Цесельського. Найбільше тоді сіяли жита – 7634 дес., перевагу надавали ярій пшениці – 3819 десятин (озимої - 832). Ячмінь, овес, просо займали відповідно – 2710, 3675, 2284, 1505 десятин, коноплі – 300, кукурудзи – 47, тютюн – 30, картоплі – 856, цукрових буряків – 119.Урожайність жита в середньому становила 62,5 пуда з 1 десятини, озимої пшениці – 52,9, ярої – 50,8, ячменю – 55,1, вівса – 62,2, гречки – 51,8, картоплі – 684 пуди з десятини. У вирі революційного хаосу у Хоружівці згорів панський маєток , бібліотека поміщика Гаршмана, зруйновані обидві церкви. У лютому 1925 вибори до сільських рад за першим разом не відбулися в 5 сільрадах району в т.ч. й по Недригайлівській сільраді, де проголосувало найменше по округу й по губернії в цілому – 16,7 % виборців. 24 травня цього ж року в Недригайлові відбулася районна позапартійна селянська конференція, де прозвучала доповідь «Про міжнародне і внутрішнє становище СРСР». Селяни щиро, як зазначалося в пресі підтримали лінію партії «лицем до села». На 1 жовтня 1925 року в Недригайлівському районі налічувалось 9 сільрад, 84 села та хутора. Площа району складала – 488 квадратних кілометри, населення на 1 січня 1926 року становило 38664 чоловік (19641 жінка, 98,7% - українці). За часів радянської влади довоєнного зразка в Недригайлові відбулися помітні зміни соціально-культурного характеру. Ідеологізація суспільного життя насамперед внесла низку радянсько-партійних свят, які згодом стали традиційними. Регулярно відзначалися мітингами та демонстраціями 1 Травня і річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції, проводилися комуністичні суботники тощо. В Недригайлові, як і по всій країні, збиралися кошти для «політичних в’язнів країн капіталу», на допомогу борцям республіканської Іспанії. Кожний колгосп виділив по 50 цнт хліба в фонд допомоги жінкам і дітям Іспанії. У 1920 році 1 травня в Недригайлові проведено суботник, в якому «приняло участие население в количестве 3000 чел. и 500 подвод по починке дорог и мостов». Читаємо в окружній газеті за 1924 рік: «В лютому в Недригайлові відбулися другі червоні христини. Цього разу у члена профспілки радробітників Пистуновича. На свято були запрохані представники РВК, профспілок, комнезнаму та інших організацій. Новонародженого на честь Леніна назвали Володимиром. Урочиста частина: взаємне вітання, щирі побажання, щоби з дитяти був справжній побірник волі, борець за визволення трудящих всесвіту, гідний носити ймення великого поводиря, яким був Ленін. Свято пройшло дуже гарно, залишивши приємне враження. Одним з цікавих моментів його - це коли Пистунович чинно підійшов до кутка, де висіли боги, зняв їх під гучні оплески і вигуки і чинно одніс до хазяйки, мовляв, геть і ці дурниці, що нагадують лише про оману, а не про здоровий розум людини. Уявіть собі обурення хазяйки, що викидають геть її богів – вона рішуче відмовилась їх прийняти і Пистуновичу нічого не залишалося, як пошпурити ними об двері, так, що замість богів лишилися самі щепки». Важливим завданням, яке вдалося розв’язати новій владі, була ліквідація неписемності. У 1925 році в райцентрі нараховувалося 8598 чоловік. Комітет незаможного селянства виділив приміщення та паливо для організації лікнепу, в якому опановували грамоту 53 чоловіки. З цього ж року в районі діяли 15 шкіл, в яких працювали 46 вчителів, більшість із яких не мали належної підготовки, а фахівців з вищою освітою в педколективах не було зовсім. Після закінчення громадянської війни в Недригайлові діяла початкова школа, на базі якої у 1922 р. створена семирічка. На 1 грудня 1925 року в районі налічувалося 13 шкіл до 4 класів, в яких працювало 25 «навчателів», навчалось 1362 учні в т.ч. 436 дівчаток. У двох семирічках працювало 20 учителів та навчалось 746 учнів. У 1925 р. в районі працювало 47 кузень, 276 вітряків, 5 жорнових млинів, 13 крупо- та просорушок, 12 олійниць, 5 артілей по обробці шкіри. Жителів району обслуговували лише дві амбулаторії і три аптеки. По селах торгівлею займались в 56 торговельних точках. У 1925 р. У Недригайлівській семирічці навчалося 350 учнів та працювало 13 вчителів. Було організовано товариство з гучною назвою «Геть неписемність». Цікаві факти з культурного життя наших земляків повідомляє газета «Радянське життя» за 1925 рік: «26 січня скликалась районна конференція голів та секретарів сільбудів та хат-читалень. Явка була 50%. Інтенсивному проведенню конференції перешкоджала відсутність змоги залишити приїзжих ночувать і дати їм харч. З приходом вечора активність делегатів зводилась до нуля, вони мовчали і совались на лавах». У лютому цього ж року це видання повідомляло ще один цікавий факт з життя Недригайлова: «Недригайлів. Нещодавно тут відбулася районна конференція делегаток. На неї з`явились всі обрані особи. Урочисте відкриття відбулося в сільбуді при великій кількості присутніх. Одночасно з конференцією в іншому місці повинні були проводитися збори громадян. Але вони зриваються. Переважна кількість селян в сільбуді біля дверей, тиснуть одне одного – кожному хочеться побачити « як жінка учиться керувати державою». Товариш, що робить доповідь «Ленін і розкріпачена жінка», зупиняється, з сільради прохають громадян іти на збори, але ніхто не рухається з місць». У 1926 році у роменській газеті так писалось про завзятість недригайлівських селян: «Наші селяни ще з початку цього року почали вже готуватися до весняної компанії. Вже в січні заторохтів трієр на сільгоспівському дворі, немов на позиції кулемет. Селяни привезли своє зерно на доочистку. В лютому привіз збільшився. А оце в березні завжди двір повний селянськими підводами, навіть вночі робота не переривається аж до 12 години. Зайдеш у двір - так просто любо послухать, що там селяни говорять! А розмова у них лише про те й стоїть, де ліпше посіяти, яке зерно та після якого попередника, коли розпочнеться посівна і т. д. Таке відношення до посівкомпанії свідчить за те, що наші хлібороби за роки революційних перетворень стали набагато свідоміші». Активно включилася в соціалістичну розбудову і комсомолія. Влітку 1928 року Недригайлівський райком комсомолу передав до Байрацької сільгоспартілі 15 комсомольців Коровинського осередку, що значно її зміцнило і «піднесло дух старих артільців». Так, до приходу комсомольців ця артіль мала лише 50 га землі, а пізніше – 100 га. 20 серпня 1929 р. із Червонослобідського комсомольського осередку передано сільгоспартілі «Новий господар», що в Недригайлові, чотирьох комсомольців і одного піонера, «котрий не захотів залишатися у батьківському індивідуальному господарстві, а пішов разом з братом до артілі». Помічники з ВЛКСМ допомогли тоді обжнивуватися артільцям на площі 3 га. «Не покладаючи рук працюють тепер артільці над запровадженням агротехнічних заходів, щоб піднести в майбутньому врожаї своїх нив», – говорилося в одному з документів того часу. 9 грудня 1929 р. утворилось районне товариство сільськогосподарської зернової кооперації. У 1930 р. до складу Недригайлівського ввійшов Вільшанський район Сумської округи Харківської губернії з Будянською, Вільшанською, Деркачівською, Зеленківською, Козелянською, Пушкарською, Товстянською сільрадами. Район належав до другого розряду. З лютого до середини жовтня 1932 р. Недригайлів входив до складу Харківської, а з жовтня – Чернігівської областей. З лютого 1931 р. до складу Недригайлівського району ввійшов Смілянський район Роменської округи. Через 4 роки він був виділений зі складу Недригайлівського, і йому були передані Беседівська, Гринівська, Маршалівська і Томашівська сільські ради. У 1930 р., коли Недригайлівський та Вільшанський райони об’єднались, новий райпартком з 25 комуністів очолив «симпатичний» Яковенко, потім був Медведовський, який на О.Г.Білоуса «справив враження людини несимпатичної, точніше несправедливої та чиновної». Під час роботи І.М.Медведовського партосередок складався з 15 комуністів та 5 кандидатів. У 1918 році у Коровинцях була відкрита вища початкова школа, що дорівнювала семирічці. У 1925 році на базі першої Вільшанської початкової школи відкрита семирічка.У 1931 році у Козельному завершено будівництво приміщення школи. У 1933 р. у Комишанці збудували приміщення нової школи. У 1922 році в приміщенні клубу Тернівського цукрозаводу відкрили початкову школу. У 1928 році споруджено школу з 8 класних кімнат, де розміщалась семирічка. Тоді там працювало 17 учителів та навчалось 270 учнів. З 1943 по 1946 рр. це приміщення використовувалось як зерносклад., а потім будівлю передали під початкову школу., яка згодом була організована у семирічну, а у 1958 році – 8-річну. Приміщення школи збудованої у 1928 році згоріло у листопаді 1985 року під час ремонту. У 1928 р. в с.Кулішівка зорганізовується семирічна школа. У 1967 році на відзнаку 50-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції в Кулішівці збудовано нове приміщення школи. 1 вересня 1930 року в Деркачівці відкрилась кущова семирічна школа у 1932 р. семирічка у Іваниці. В цьому ж році при Тернівській школі відкрито робітфаки Харківського ветеринарного інституту. У 1931 р. у Вільшані збудоване двоповерхове приміщення школи, яке використовується й досі. У райсільбуді проходили прем’єри вистав, урочистості з нагоди свят. На полицях бібліотек району 1926 року нараховувалось 2558 книг на різну тематику. В райцентрі працювали поштово-телеграфне агентство й агропункт. Телефонний зв’язок був встановлений із 7-ма сільрадами та окружним центром. У 20-ті рр. діяли медамбулаторія і дитяча консультація, де працювали один лікар, фельдшер і акушерка. Церкви зустріли революцію 1917 року в тому архітектурному виді, якими були протягом ХІХ сторіччя. Згідно з директивами нового радянського уряду все, що було в них цінного, вивезли чекісти, і воно пропало назавжди. Після спустошення в кінці жовтня 1918 року в Тернах Воскресенську церкву і княжий палац спалили.В 1935 р. з Покровської церкви разом із дзвіницею були скинуті і дзвони. Гепеушники, що стояли в оточенні, молотами розбили їх на шматки, навантажили на вози і під озброєною вартою вивезли. Будівлю церкви розібрали в 1935-1936 роках, а на сьогодні від неї не залишилося і фундаменту. В 1935 році з Миколаївської церкви зняли дзвіницю, розібрали бані і переобладнали під клуб, викинувши колони, на яких були зведені бані. Після війни в цьому приміщенні був зерносклад, а на початку 50-х років ХХ ст. його знову пристосували під клуб. (Скрипченко І. В., Абаровський І. К Недригайлівщина: у дзеркалі історії. – Суми: "Собор", 2010.) |
19 квітня 2019
Редакція, як уже повідомлялося, до 85-річчя Недригайлівської районної газети готується видати книжку у СумДУ. Ігор Скрипченко |
15 березня 2016
|
14 березня 2016
|
| Закрити |
